Змушений зробити коментар щодо моєї участі у заході «Коронація слова» та висловитись щодо різних публічних тлумачень того, що там відбулося.
По-перше, на нагородження відзнакою мене настійно запросило подружжя Логушів. Виявилось, не для того, щоб відзначити мою творчість, а щоб здійснити продуманий публічний напад, продемонструвати, зокрема, прислужництво перед владою (мій докір про брак її уваги до культури не потребує підтверджень). Логіка подальших подій: поширення спотвореної інформації у ЗМІ, безпідставні обвинувачення «патріотів» тощо.
Все це традиційно, безпідставно і примітивно. Я ніколи не спекулював своєю патріотичністю. Те облесливо роблять інші: або «люблять» Україну з далекої відстані, або ж земляки лементують про те саме, щоб ніхто не згадував про їхні попередні гріхи. За роки перебування у Верховній Раді (на посаді Голови, зокрема), та й загалом в житті – я робив лише те, що випливало з інтересів нашої Батьківщини. Як би хто не намагався перекручувати факти – мета моєї діяльності на посаді Голови Верховної Ради України зводилась до послідовної політики державотворення та становлення України як демократичної, суверенної держави з європейською системою влади!
Нагадаю для блогерів та журналістів, котрі перекрутили те, що відбулося на заході «Коронація слова», – я ні перед ким не вибачався (не було за що і перед ким), позицію не змінював, був і залишаюся патріотом України. Не соромлюся також за жоден день роботи «радянським функціонером», залишаюсь при тому українським політиком, одним з співавторів Декларації про Державний суверенітет та Акта про незалежність України. Для тих, хто не дочув, повторюю слова, що прозвучали на «коронації»: у мене гріха перед Україною і народом немає!
По-друге, щодо моєї «участі» у розвитку сепаратизму в Криму. Дійсно – 17 березня 1995 року, будучи Головою Верховної Ради, за моєї ініціативи було зупинено сповзання до сепаратизму, – парламентом скасована посада президента автономії та зупиненні спроби проголосити суверенну державу – Республіку Крим. Це факт. Варто пам’ятати, що збереження статусу «автономії» півострова вимагала логіка подій становлення молодої держави – існувала загроза втрати півострова ще на зорі нашої незалежності. Про це детальніше говорив у одному з інтерв’ю перший Президент України Л.Кравчук. Для тих, хто цього не розуміє або не пам’ятає, нагадаю, що на початку 90-тих збереження Криму у складі України вимагало серйозної політичної та дипломатичної роботи, а не патріотичної тріскотні. Як здавали Крим (чи продавали) теперішні «патріоти», – окрема розмова. Для неї ще буде час.
Антиукраїнську політику ні я, ні очолювана мною Соціалістична Партія ніколи не проводили, всі документи партії оприлюднені. Олігархам та іноземним спецслужбам, як дехто з критиканів, ми не служили.
Нісенітницею, звичною для нього, є заява А.Ніцоя про «блокування» мною державного статусу української мови. Брехня спростовується хоч би стенограмою засідань Верховної Ради, – мною 17 (!) разів поверталася на голосування ст.10 Конституції України. Я справді непогано знаю російську мову, часто користуюсь нею і не тому, що так робили Шевченко, Гоголь, Короленко і… багато інших. Звичайно, більшість моїх віршів та прозових творів написані рідною мені українською. Маю чимало лауреатських відзнак, хоч їхнім здобуттям ніколи не переймався (на противагу «патріотам», що ніяк не складуть собі ціни). З метою популяризації української культури на громадських засадах більше 11 років веду авторську програму «Обличчям до вогню» на радіо «Культура».
По-третє, щодо моєї причетності до влади. Я не був у виконавчій владі – тому, на жаль, не мав змоги вплинути на втілення багатьох рішень та задумів, які потребує наша держава! Так, я був депутатом Верховної Ради та її Головою, мав фракцію однодумців (14-32 чол. в різні часи), але фактично завжди був в опозиції до політики президентів та його призначенців! І доти, поки головною метою людей при владі буде особиста нажива, а не інтерес суспільства – доти я буду в опозиції до такої влади та буду її критикувати, боротися за зміну її системи! Боротися проти її антисоціальної політики, тупої антинаціональної політики, проти дешевого популізму, проти політичних замовних злочинів (щодо журналістів, зокрема). І, в тому числі, проти того, що влада абсолютно забула про потребу підтримки української культури та мови!
Від Вас, шановні «патріоти», «блогери», «суспільні діячі», чомусь не чути критики влади за таку її «проукраїнську політику». Тому, напевне, моя позиція вам не до вподоби.
Впевнений, пройде час і суспільство побачить, хто боровся за правду і справедливість, а хто імітував боротьбу!
На обкладинці однієї з моїх збірок є строфа, котра відображає суть сказаного вище:
«У мене доля перекотиполем
І не була, і бути не могла,
Бо серцем, бо за правду щирим болем
Вона до України приросла!»
О.Мороз