Інтерв’ю Олександра Олександровича Мороза виданню The Kiev Times.
– Україна і Євромайдан отримали те, за що боролися? Влада стала народною? Система влади змінилася?
– Єдине, що корисне для України, і чого добився Майдан – це повернення до Конституції-2004. Це сподівання на зміну системи влади, демократизацію внутрішнього життя держави. Але це – лише старт. Багато залежить від того, чи вдасться змінити виборчий закон замість того, що діє нині за змовою тих у парламенті, що одне одного нібито терпіти не можуть. Чи вдасться прийняти закон про місцеве самоврядування, який ліквідує адміністративну «вертикаль», припинить провокаційні балачки про федералізацію, зробить людину відповідальною за свій вибір і за те, як вона живе.
Насправді Майдан, маючи кілька фаз розвитку, вирішив лише одне, – один клан при владі змінився іншим. Тим, хто сьогодні одержав інструменти влади, дуже непросто: спадщина в економіці злиденна, інститути влади дискредитовані за місяці протистояння, позаконституційні контролери з Майдану вимагають своє і з тим треба рахуватись, «диригенти» загострень, що привели до жертв, потребують компенсацій, втрата Криму – доконаний факт, а зарубіжжя лише імітує стурбованість… А тут іще погано замаскованавнутрівидова боротьба за президентство, за представлення в парламенті і т.д.
Нинішнім керівникам не позаздриш. Вони часом говорять вкрай необхідні речі, але віри їм не ймуть. Народ вже стільки разів дурили (іноді він і сам того хотів), що добитися віри можна тільки практичними наслідками управління. В цьому сенсі керівництву треба допомагати, бо є спільне для нього і для всіх завдання – зберегти країну.
– Крим. Хто винен? Винятково зовнішні фактори чи є прорахунки (свідомі і несвідомі) нашої країни і держави?
– Крим – фрагмент геополітики і, одночасно, наслідок внутрішніх помилок.
Ідея «собирания земель» в Росії існувала завжди. Як конкретний план вона існує років 15. Ставлення сильних світу до цієї ідеї треба аналізувати окремо, бо не факт, що вона не обговорювалася, зокрема, на рівні керівників двох супердержав. Можна не сумніватися, щоУкраїна там не розглядалася суб’єктом політики.
Знаючи про те, у внутрішній політиці треба було цю небезпеку тримати весь час в полі зору. А вийшло, як не раз бувало: в боротьбі за владу не гребували нічим. Колотнеча у парламенті впродовж двох років, підтримка владою екстремістських груп, які нібито зменшують шанси у конкурента (конкурентки), невжиття ніяких заходів щодо націоналістичних викликів, вандалізму, перетворення телевізійних шоу в джерело взаємної ненависті і цинізму, непослідовність у реалізації вибору Схід – Захід, його необґрунтованість, «непроробленість» і т.д. Над усім цим – незаконна концентрація влади в руках президента і під її покровом розквіт корупції, рекету, телефонне право, комерціалізація інформаційного простору, залежність суду, побори в міліції, прокуратурі… скрізь.
Таким був переддень Майдану. Він розпочався як природна реакція «продвинутой» (рос.) частини суспільства на маневри влади щодо угоди з ЄС. В такому вигляді він був для влади не загрозливим, а для опозиції – невчасним. Є досить підстав стверджувати, що як інструмент у боротьбі за владу Майдан очікувався на рік президентської кампанії.
Розпочалася (і продовжується) боротьба за управління Майданом. Спроби доброхотів в оточені президента «зачистити» Майдан, аби продемонструвати переваги одного провладного клану над таким же (такими ж) провладними іншими, завершилися побиттям протестувальників. Змінилась мотивація протестів. Проти побиття…, проти драконівських законів…, проти влади взагалі та її системи. Ситуацією зацікавилось закордоння. З різних боків підходячи до конфлікту, всі зійшлися на висновку – треба повертатися до редакції Конституції 2004 року, ініційованої свого часу соціалістами.
Як тільки це визнав Майдан, «прозріла» і влада, і штатна «опозиція», – ті хто найбільше боровся проти демократичних засад конституційного ладу, хто шельмував соціалістів, блокував їх входження в парламент, витискав з інформаційного простору.
Досягти змін, зняти напругу конфлікту можна було без жодної краплі крові. Ми запропонували всім учасникам конфлікту шлях для ненасильницького його розв’язання. І ті, і інші знехтували мирним варіантом. Чому? Відповідь можна знайти, але очевидно, що одним кортіло продемонструвати непохитність влади, іншим – знайти точку неповернення на крові, на жертвах. В будь-якому разі, вбивствам немає ні виправдання, ні прощення.
Ситуація вийшла з-під контролю. Створення неконституційних квазівладних формувань, в т.ч. озброєних, погроми адмінприміщень, глумління над посадовцями і над протестувальниками… Все це ми бачили. Але уважно за тим спостерігали і сусіди, сепаруючи інформацію, готуючи суспільну думку.
Президент утік, підписавши угоду з опозицією. Опозиція поспішила прихопити влади більше дозволеної законом. У її представників запаморочилась голова, закортіло «потоптатися» над конкурентами. Звідси колізія із законом про мови, кадрові розборки, вибірковий арешт рахунків у банках і т.п.
А північний сусід запустив реалізацію плану. Новій владі в Україні було не до того. Замість ввести надзвичайний стан в Криму після перших проявів сепаратизму в парламенті, зняти маски із «зелених чоловічків» і т.д. продовжена ялова, ніяка реакція, мовляв, і «там» самооборона, і «в нас» така ж. Чорне називалось… сіруватим, хоч було таки чорним.
Пригадую, 20 років тому в Криму подібні настрої наростали теж. По дорозі в Суми на зустріч із місцевими депутатами (в той час я був Головою Верховної Ради) зупинилися біля лісосмуги, розкинули апаратуру для зв’язку («мобільних» ще не було).
– Леонід Данилович, Ви ж чуєте, що творить в Криму Мєшков. Треба втрутитись Вам як гаранту…
– Нехай Верховна Рада втручається…
Наступного дня парламент без вагання включив питання про скасування інституту президента в Криму і прийняв необхідне рішення. А наступного ранку в Криму я ознайомив з ним депутатів місцевої Верховної Ради. Конфлікт був вичерпаний.
Звичайно, тоді була інша ситуація, ще закони, угоди тощо в Росії та у нас сприймались належно. Але ясно одне, – навіть унормовані речі слід організовувати вчасно.
– Яке значення для країни має повернення (на волю, в суспільство, політику) Юлії Тимошенко?
– З цього приводу на сайті «Хвиля» я розмістив дещо саркастичну замітку «Жорстокість Савіка Шустера та гріхи наші…». Прочитайте. А хочете, розмістіть матеріал у цій відповіді [додається]: «Воскресіння» Ю.Т. – проблема для штатної опозиції, для Майдану. Сама вона, принаймні, вважає, що Майдан і мав головну мету – повернути її у владу. Це означало б, що влада не змінюється, для мене це очевидно. Тоді треба чекати того, що й було донедавна, лише з іншим інформаційним демагогічним супроводом. Обивателю це буває до вподоби.
– Були думки, що важливі кадрові призначення на стрижневі посади прийняті на тлі ейфорії від Майдану і революції. Розділяєте такі думки?
– Частково так. Проте фактично під розмови про демократичні зміни здійснюється вибудова адмінресурсу «Батьківщиною». У її конкурентів, навіть з числа тих, хто входить у «трійку», для того не вистачає структур,кадрів і грошей. Це тотальне повторення досвіду попередників, чому підпорядковані, здається, будуть навіть політики з власною думкою (М.Томенко, С.Соболєв, М.Катеринчук, О.Павловський, С.Міщенко, Р.Князевич…), себто ті, хто розуміє гостру потребу демократичних перемін.
– Як зараз треба вибудовувати стосунки з Росією? Йти на компроміси чи готуватися до протистояння? Виправдані декларації і намагання про розірвання дипломатичних стосунків, візового режиму, перекривання кордонів тощо?
– Тривалий час в стосунках України з Росією буде присутній фактор Криму, діаметрально протилежні оцінки того, що сталось. Використовуватимуться різні засоби, в т.ч. перераховані в запитанні. Готовими треба бути до ситуації за І.Криловим: «…а Васька слушает да ест».
Так буде до того часу, поки керівництво Росії наступить на ним же змайстровані граблі і йому допоможе московський Майдан. А ще до того часу, коли в Україні люди житимуть краще, ніж в Росії. Це залежить, найперше, від системи влади, від внутрішньої політики. Вона має бути соціально справедливою, соціал-демократичною, соціалістичною.
Щоб не займати Вашого часу, міг би запропонувати нову редакцію Програми СПУ. Це, між іншим, єдинопозитивний шлях для України.
Одночасно в контактах з Росією доведеться широко використовувати багатосторонні місії, адже світ не може залишитись байдужим до безцеремонного порушення міжнародного права.
– Яке значення має для України підписання політичної частини угоди з ЄС? Чому підписання економічної частини відкладено на після вибори?
– Ще півроку тому соціалісти пропонували підписати саме політичну частину угоди. Навіть в односторонньому порядку. Бо то – наша проблема і єдиний вихід до кращих перемін. Узагальнено йдеться про систему влади і правила суспільного життя. «Збудуємо Європу в Україні!», – це наше гасло п’ятнадцятирічної давності, актуальність якого з роками зростає. Підписання політичної частини угоди – позитивний крок. Він зобов’язує українську владу робити те, що ми пропонували давно.
Щодо інших частин угоди, то над ними треба серйозно працювати, бо вони зафіксували те, що склалось у Європі між країнами та під впливом світової глобалізації. Образно кажучи, системи там і в Україні працюють на різній частоті. Адаптувати їх негайно і без втрат не можна. Треба працювати, захищаючи інтерес країни. А для цього потрібна влада стабільніша, ніж нині, з більшим запасом легітимності, з більшою довірою від народу.
Тому і пауза зроблена – потрібні вибори.
– Україна буде цілою?
– Вірю в це. Знаю, що зовнішні загрози для цілісності є і будуть. Але головна загроза – в нас самих. Це пора засвоїти і владі, і політикам, і партіям, і кожному.
Інтерв’ю брав Олексій Комаровський