Чи бути Україні в числі щасливих країн?
Я довго вагався: видавати цю підбірку, чи ні? Врешті, подумав, що вона буде не зайва тим, хто сам шукає відповіді на питання про те, як і чому так ми живемо. Бо наша дійсність – закономірний наслідок всієї попередньої політики влади. Сприйму і на свою адресу докори. Мовляв, ти теж був у владі. Був. Але матеріали, приведені тут, підтверджують: я послідовно, всі роки, проведені в політиці, добивався зміни курсу, яким рухалася і рухається (точніше: пливе) країна. Можливо, погано добивався. Тоді ті, що зуміють зробити це краще, зможуть скористатися цими матеріалами, іншого вибору, інших варіантів, окрім приведених тут, просто не існує. Глибоко в тому переконаний.
У звіті незалежних експертів ООН на весну цього року Україні відведене 123 місце з 157 в рейтингу найщасливіших країн, між Кенією і Ганою. В розрахунок береться низка факторів: ВВП на душу населення, тривалість життя, соціальний захист, повага до прав і свобод та інші показники, які можна порівнювати. В цьому списку на першому місці Данія, США – на 13-му, Росія – на 56-му, Білорусь – на 61-му. Про тих, хто замикає список, говорити не будемо. Але наше місце нас ганьбить. Справа ж то не в рейтингах, а в тому, що вони відображають принизливе становище нашого співвітчизника. Заслужене чи не заслужене ним таке місце? Не хочу відповідати на це запитання, нехай кожен сам на нього відповість. Мене ж оцінка України гнітить, принижує, зобов’язує…
Дванадцять років тому вийшла моя книжка «Політична анатомія України»*. Переглянув її. Не відмовляюсь від жодного слова, викладеного там, жодна тогочасна думка не суперечить змісту пропонованих тепер публікацій. І головний рецепт для лікування хвороби Україні не змінився. Він зводиться найперше до зміни системи влади. Цій темі здебільше і присвячуються статті, коментарі, інтерв’ю, які доводилось робити протягом останніх десяти років. Щоб уникати повторень, не вдаюсь до обнародування всього, що вийшло за ці роки в моєму авторстві. Тут лише невелика частка (можливо, п’ята) з опублікованого. І згадую про це не для якогось хизування, а тільки тому, що неледачі думать мали змогу з усим цим своєчасно ознайомитись, долучитися до боротьби за зміни. Оскільки так не сталося, то й дорікати вони не повинні: байдужість веде до лиха. Саме байдужість, адже ніхто не повірить, щоб більше 90% населення хотіло того, чим є нинішня дійсність.
Яка ж вона?
У зовсім загальному та спрощеному вигляді вона виглядає так: близько десятка «сімей» в Україні при сприянні влади прибрали до рук майже все майно, що раніше було державною власністю, зруйнували всі зв’язки виробничого кооперування, всі баланси в середині країни по лінії виробництво – споживання. Тим самим зруйнована економіка, народне господарство. Перші накопичення капіталу здійснювалися новими власниками за рахунок знищення «приватизованого» виробництва, головним чином через перетворення основних фондів у металобрухт та здачі приміщень в оренду під торгові центри тощо.
Перебираючи на себе зовнішньоекономічні функції колишньої держави, нові доморощені капіталісти швидко вмонтувалися в існуючі світові потоки ділових зв’язків. Зробити це було не дуже складно, в конкурентному середовищі їм перевагу надавала менша затратна частина вартості (уже власних) товарів головним чином за рахунок дешевизни робочої сили. Тобто, тієї «видимої» вартості праці, яка мала вигляд зарплати, а вся соціальна складова (безплатна освіта, охорона здоров’я, соціальні гарантії, майже безплатні енергоносії і електрика, дешевий хліб і молокопродукти, низькі комунальні тарифи і безкоштовне для більшості житло…) централізовано покривалася державою. Тепер власник від соціальної складової відмовився, а в затратах залишив тільки «радянську» зарплату.
Світовий ринок, що і тоді, в основному, базувався на вищій ніж у нас технологічності виробництва продукції, стабільно потребував сировинних компонентів (газу, металу, енергії, хімічних матеріалів, зерна, лісу…), швидко сформував інтереси «наших» капіталістів. Тому майже все, що не стосувалося товарної сировини, піддавалося нищенню, природно, разом з сучасними технологіями, з робочими місцями. Одночасно відбувалась і концентрація капіталу та прискорене збагачення відповідних власників. Деталі цього процесу викладені в пропонованих матеріалах, його обов’язковими атрибутами стали офшорні зони, «зарубіжні» («наших» таки) кампанії, внаслідок чого представники фактично найбіднішої країни Європи солідно поповнили списки найбагатших людей світу.
Відповідно до потреб і можливостей зміцнілого бізнесу формувалася банківська система, страхові кампанії. Майже не будучи зв’язаною з виробництвом, де оборот капіталу повільний, фінансово-банківська система відразу зайняла ворожу позицію до реальної економіки, відгородившись від неї спекулятивними кредитними та депозитними ставками. Виробництву в таких умовах фактично вижити не можна, заяви владців про його інвестування були і є порожніми балачками.
Щоб існувати за такими, визискувальними для населення, правилами, потрібна підтримка влади. Таку владу потрібно було «зробити». Вільні гроші для того з’явилися, механізми не нові. Партії, виборча система, підкупи влади і виборців, адмінресурс… В підсумку одержані суспільні відносини, що віддалік нагадують демократичні. Але це з великої відстані. Насправді це кримінальні відносини, при яких вища влада є верхівкою бізнесових пірамід, державні інституції (найперше фіскальні, контрольні і правоохоронні) стають інструментами захисту приватних інтересів та карними органами для боротьби з конкурентами.
В таких умовах суспільні відносини вироджуються, закон застосовується вибірково (або не діє), корупція стає формою управління, що роз’їдає бюджетні кошти, безпосередньо грабуючи населення, хабарництво, «семейственность», догідництво – обов’язковими атрибутами життя, ЗМІ обслуговують інтереси своїх власників. В такому суспільстві для звичайної чесної людини залишається мало місця, культура і мораль занепадають, духовність спотворюється.
Що важливо, такими ми і потрібні глобалізованому світу. Нехай нікого не тішать розмови про економічне сприяння, фінансову підтримку, безвізовий режим, членство в ЄС тощо. Все це – інструменти для подальшого вмонтовування нас у систему глобальних політико-економічних відносин як колонії, країни периферійного капіталізму.
Згадані інструменти: інвестиції, кредити, зони вільної торгівлі тощо нам потрібні, однак… Зауважу, що претензії до зарубіжних суб’єктів нам висловлювати нічого. Вони діють відповідно до своїх об’єктивних інтересів. І діятимуть так само в майбутньому! Інакше вони не можуть, те суперечило б їх природі, закономірностям світового економічного розвитку.
Вихід лише в нас самих. Пропозиції, схеми, плани зміни ситуації… можна знайти в приведених тут матеріалах. Враховувати, однак, слід і те, що в час їх написання ситуація була краща, вона тепер ускладнюється (через зміцнення системи бізнесово-владних зв’язків, проникнення їх в мережу міжнародних контактів, через анексію Криму, війну на Донбасі і взагалі зіпсовані російсько-українські стосунки, через дискредитацію інститутів державності і нереагування державою на перехоплення її функцій казна-ким та в будь-якій сфері відносин і т.д.). Те, що раніше можна було досягти за 3-5 років, тепер потребує значно більшого часу. Але все одно починати слід зі зміни системи влади. Інакше нічого не вийде.
Одним із завдань зміни системи влади є розв’язання ключової проблеми – розмежування бізнесу і влади. Це обов’язкова умова. На перший погляд може здатися, що йдеться про відхилення від конституційного принципу – рівності прав людей. Ні. По-перше, таке обмеження уже передбачається самою Конституцією і цинічно у нас ігнорується. По-друге, реформа поставить владу під контроль громади, народу; люди самі дбатимуть, щоб чиновник будь-якого рівня займався суспільними (державними) справами, а не приватними. По-третє, хоч серед заможних і надзвичайно заможних більшість людей з талантом, практика в Україні не приводить прикладів, щоб такий талант задіяний був спочатку заради людей і держави, а потім – задля приватного інтересу. Все навпаки, на жаль.
Читач помітить, що матеріал книги можна було б розділити на сконцентровані блоки: Конституція, децентралізація влади (не плутати з тим, що так називається теперішньою владою), зміцнення самоврядності, руйнування сумнівної «вертикалі» влади, збереження землі, реформа виборчої системи… Вибрано нетематичний підхід, упорядкування, що здійснене за датами підготовки матеріалів, бо на кожному часовому відрізку з’являлися нові фактори, частіше суб’єктивні, які зовсім не зайві для аналізу, для кращого розуміння новітньої історії України.
Україна може бути серед щасливих країн. Вірю в це, сподіваюсь, знаю, що для того слід зробити. Наші співвітчизники повинні бути щасливими. Вони мають на це право, а забезпечити право зобов’язана держава своєю владною системою, своєю політикою.
Мороз О.О.