(Про ситуацію в Україні і деякі шляхи запобігання катастрофи)
Великий енергетик, академік, лауреат, український міністр з 11-річним стажем (!) на цій посаді, блискучий белетрист В.Скляров подарував мені друге видання своєї книжки «Сублимация времени». На титульній обкладинці книжки – картина Ієроніма Босха «Корабель дурнів». Віталій Федорович повідав, що художник картинам назв не давав, вони випливали із суті твору, але згадана назва стала рідною для картини. І справді, як іще можна назвати дійство, що твориться на маленькому човнику з букетом польових квітів на вершечку тонкої мачти, котра очевидно не знала паруса. Та й нащо він, коли «корабель» знаходиться на суші, він проріс уже дерев’янистим кущем, а дванадцять дивакуватих підпилих постатей («каманда» – з відомого у нас політичного лексикону) вправляється в хоровому співі під акомпанемент лютні.
Вже кілька століть немає Босха, але ж як він вгадав, що знайдеться прототип його картині! Прикро визнавати, але таким прототипом виглядає сьогодні наша держава. Вона проростає бур’янами, вкривається сміттям і цвіллю, тріщать її борти так, що й не розібрати галасу захмелілої влади, зрідка хіба з доброго дива проривається знайоме «Слава Україні!».
Слава!.. Бо нас уже менше половини з чисельності, що була на початку незалежності.
Слава!.. Бо ми підписали Угоду про Асоціацію з ЄС… і т.д.
Давайте зупинимось в славослів’ї і розберемось, що підписано, як підписано і що з того є та буде…
Чим далі, тим більше ми переконуємося в тому, що підготовка до підписання та підписання Угоди про Асоціацію з ЄС використовувались українською владою як проголошення політичної декларації, щось на зразок передвиборної пустої обіцянки. Наші підписанти дивилися на документ як на індульгенцію за гріхи минулі і майбутні (аякже, вони «європейці»!), а роботою насправді і не думали займатися. Бо якби думали, то хоч би уважно прочитали текст не ними писаної Угоди, проаналізували стан самого Євросоюзу, а ще більше – наслідки вступу в ЄС недавніх нових членів.
Кажу так, залишаючись переконаним прихильником євровибору. Першим про це заявив ще 20 років тому від імені очолюваної тоді партії, маючи на увазі запровадження в Україні європейських засад суспільного життя з пріоритетом забезпечення прав людини. «Збудуємо Європу в Україні!» – таким було тоді і залишається тепер наше гасло. Для того не потрібно було стукатися в чужі двері, клянчити: «Прийміть!». Через те ще п’ять років тому пропонував підписати політичну частину Угоди в односторонньому порядку. То була б справжня демонстрація європейських намірів, план дій для влади, але без застережень, котрі в двосторонньому підписанні документу набувають для нашої держави обов’язкових дискримінаційних ознак.
Справа в тому, що в ЄС склалася система торгово-економічних, політичних та інших взаємин, які фіксували існуючу практику в провідних країнах: ФРН, Британії, Франції… Ця практика влаштовувала ще низку країн Західної Європи, котрих можна разом з названими віднести, умовно, до Центру капіталістичного світу. Інші, в т.ч. і створені внаслідок розвалу соціалістичної системи та Союзу РСР стосовно Центру є периферією капіталізму. Тому, підписуючись в Угоді, ми зобов’язуємось зберігати колоніальну залежність від країн Заходу. Такі ми там і потрібні.
Ще раз звертаю увагу на обумовленість євровибору України, але це наше внутрішнє системне завдання, в якому найважливішим є реформування системи влади та врахування реальної ситуації в економіці. В ЄС теж, не забуваймо, не економічний «рай» (колишній спікер Європарламенту Мартін Шульц заявляв, що ЄС – банкрот, не здатний фінансувати власні програми). Тому не здається дивним, що ЄС відмовився ліквідувати зовнішню заборгованість України та виділити цільові кошти на проведення євростандартизації української промисловості, хоч стосовно інших «нових» членів це зробив.
Уявімо собі майже фантастичну ситуацію: ми перейшли на євростандарти. А навіщо? Сучасні «байкарі» при владі та їх недавні попередники і навіть «папередники» говорили про європейський ринок в 500 млн. чоловік, відкритий для України. Це пропаганда для лохів. Україна нині виробляє (точніше: здатна ще виробляти) не те, що потрібне Європі. А стосовно металу, хімічних товарів, зерна…себто, сировини, то частка українського експорту в цьому сегменті економіки ЄС не перевищує 6-7%, і квоти нам знижуються. Спеціалісти вважають, що при вступі в зону вільної торгівлі наш експорт зростає на 10%, але імпорт – на 50%, що означає, крім іншого, вимивання валюти, якої влада і так напозичалась на кілька поколінь наперед, ще стрімкіше обвалюючи гривню. Причому, в ст.56 Угоди передбачено «…Одночасно з імплементацією стандартів, Україна повинна відкликати суперечливі щодо них національні стандарти… ГОСТи, прийняті до 1992 року». Це заслін для експорту в інші країни та імпорту з них, що складає багатомільярдні збитки.
Ще недавно на Майдані зривали овації заяви про європейські зарплати і пенсії. Чи не варто було ще тоді нагадати, що в ЄС усі рівні, але… неоднаково. Що, наприклад, в Румунії погодинна оплата приблизно 3,5 євро, а в Бельгії майже 40 євро (в Україні – вдвічі менше, ніж в Румунії), і що послідовне зниження платіжної здатності наших споживачів та звуження сировинного (лише!) експорту в ЄС при скороченні внаслідок євростандартизації виробництва та експорту ще більше підірве наші можливості на традиційних ринках і прискорить закриття ще жевріючих заводів і фабрик. Таким способом створюються умови для перетікання робочої сили з країн периферійного капіталізму в Центр. Ми замикаємо ланцюжок міграції, спокушаючись на краще оплачувані (ніж у нас, хоч нижче, ніж для «своїх») робочі місця в Польщі, Чехії, Італії, а з «нових» членів ЄС міграція зорієнтована на Захід. Наслідки її гостро відчутні, зокрема, для країн Балтії.
Обурення і непорозуміння в українців викликає гонка цін і тарифів на споживання енергії та енергоносіїв. Те, що на Майдані брехали про газ власного видобутку за відповідними цінами для українців, що і сьогодні часто звучить з найвищої трибуни, людьми сприймається позитивно. Але… ціни ростуть. Доходи місцевих олігархів – тому одна з причин. Але є й «законна» підстава, після підписання Угоди Україні не можна експортувати газ і електроенергію за цінами, вище внутрішніх. Тобто, щоб їх експортувати, треба піднімати внутрішні ціни до рівня світових.
Нашими владцями погоджені дискримінаційні умови щодо митних зборів при експортно-імпортних операціях. Щоб не ускладнювати пояснення, згадаю лише про деякі наслідки. Тарифна ставка на імпорт м’яса з країн ЄС – 15%, на експорт з України відповідно – в 4 рази більше (на молоко – у 18 разів). Тобто нашим тваринникам (де ще виробництво не закрите латифундистами) ні́чого робити на європейських ринках, ми ще більше відкриваємось для імпорту, остаточно знищуючи тваринництво. До того ж, виконуючи за Угодою відповідну директиву ЄС, ми уже згортаємо ринковий продаж з домашніх господарств м’яса, сала, молочних продуктів, меду, капусти, овочів. Наші підписанти нібито не знають, що споживання цих продуктів для більшості населення забезпечується лише з базару, що селяни позбавляються останніх злиденних доходів.
Безпосередньо право людей проявляється в сфері споживання. Як його відстояти, припустимо, всупереч інтересів ЄС, якщо можливі спори вирішуватимуться простою більшістю в Раді Асоціації, де наш один голос проти 28-ми інших? Причому рішення Ради і Комітету Асоціації обов’язкові, практично неоспорювані. Це на практиці означає наднаціональний орган управління в Україні, що нашим законодавством не допускається (ст.92 Конституції України). Цей орган має законодавчі повноваження в сфері мита, імпортних квот, транспорту і зв’язку, оподаткування і підприємництва, соціальної політики, освіти і охорони здоров’я. Але ж це компетенція українського парламенту (ст.85 Конституції України)! Ну, нехай наша влада політично управляється з-за океану, про те документи не підписувалися, та факти очевидні. Але ж те, що стосується виробництва, зайнятості, соціальної сфери, освіти, здоров’я людей тощо…, – це справа нашої влади. Як вона збирається (адже зобов’язалася!) за 5 років (!) запровадити 20000 стандартів технічного регулювання обсягом 100000 сторінок, витративши на те шалені кошти, вже не перший рік ніде і ніким в Україні не передбачені? Хоч це, певною мірою, вторинна, похідна річ. Новий стандарт – це якісний показник рівня виробництва. На його модернізацію потрібно в десятки і сотні разів більше коштів, ніж на стандартизацію. Це кілька десятиліть напруженої роботи держави, а в нас за 25 років не було створено фактично жодного об’єкта державного значення. Більше того, те, що можна було зберегти і розвинути, збуваємо за безцінь «своїм», щоб потім пустити на металобрухт, запресовуючи економіку в сировинно-експортну нішу, гарячою праскою проходячись по всьому, де ще зберігались виробництва і робочі місця. Навіть ті об’єкти, щодо яких нинішня влада давала гарантії «сімці», не збережені. Для прикладу – виробництво на заводі ім.Антонова. Незабаром Китай дивуватиме світ своїми досягненнями в літакобудуванні, не згадуючи про джерела і авторів цих досягнень. Азербайджан теж скаже своє слово, надавши роботу інженерно-конструкторському складу «антонівців» разом з керівником Д.Ківою.
Це «не бачить» наша влада?! Адже перефарбованим старим «Русланом» навіть президент демонстрував наш рух до прогресу. Насправді ж ми прямуємо до повного паралічу економіки України!
Не хочеться згадувати про, вибачте, дурні зобов’язання щодо запровадження Директиви 2008/57 про оперативну сумісність систем залізниці. У нас близько 22000км залізниці, на них рухаються приблизно 90000 вагонів, 4000 локомотивів на приблизно 460000 колісних парах, кожна вартістю 10000 євро. Тепер в західному напрямку є 5 перетинів кордону залізницями, вони повністю забезпечують обсяг експортно-імпортних перевезень, а після «перешивки» колій з 1520 на ширину 1435 міліметрів доведеться обладнувати 13 дорогих переходів на схід і північ. Ми ж не припинимо там рух поїздів «стіною Яценюка», бо реальне життя вимагатиме функціонування залізниці – головного транспортного засобу. Чи треба далі продовжувати про «сумісність»? Це не менше річного державного бюджету за фінансовими затратами. А за трудовими?
Оскільки зміст Угоди втручається в основні засади функціонування держави, то на їх застосування потрібні зміни і в розділи І та ІІІ Конституції, а це – предмет Всеукраїнського референдуму! Можливо він проводився?! Ні, звичайно. Тоді за ст.ст.57 і 152Конституції України прийняті рішення є нікчемними. Нечинними вони є за означенням, бо підписанти мали би знати, що реалізувати норми Угоди в Україні, та ще при існуючій системі влади і засадах суспільного життя, – неможливо.
Чи треба з того панікувати, впадати в розпач? Для владців – ні, вони і не збиралися жити в Україні. «Відділ кадрів» при тому не вперше помиляється своєю політикою, бо при втраті суверенності України (чи її розпаді) кардинально зміниться геостратегічна ситуація, і не так, як передбачає «світовий уряд». Ми ж поки-що діємо в руслі його неозвучених директив. Для прикладу, віце-прем’єр на Донбасі хвалиться планом будівництва пунктів пропуску, виділенням уже 4 млн. гривень на його зведення, передбачаючи закінчення будівництва двох об’єктів у вересні 2018 року. Нікого не зачепило таке повідомлення в буденних теленовинах? Влада не збирається добиватися миру і виходу на державний кордон. Поки-що (вже на п’ятий рік) планується збереження війни…
Треба було б проаналізувати стан справ у нових (і не лише нових) членах ЄС. Адже Британія вийшла з членства в союзі не випадково. Там думають про майбутнє, а звіт Європейської Комісії ще сім років тому («The World in 2025») передбачив висновок про те, що «…при збереженні сучасних тенденцій, до 2025 року ЄС втратить своє науково-технічне лідерство, поступившись ним азіатським країнам». Можна здогадатись, що йдеться насамперед про Китай. А за нормативами ЄС держава не має права підтримувати окремо взятого виробника в його намірах щодо реорганізації, модифікації виробництва і може допомагати підприємствам тільки: в програмах захисту природи, в інноваційних програмах та при закритті підприємств. Останнє – ключове при вступі в ЄС і це повністю збігається з логікою стосунків «Центр – периферія». Україна тут, безперечно, лідер. Хоч і в сусідів спостерігається подібне: Болгарія імпортує тепер голландський перець і турецькі помідори, високотехнологічні підприємства в руїнах, закриті АЕС і дві ТЕЦ (в 15 разів зросла вартість електроенергії). Румуни стали орендарями на недавно власній землі. Не володіють нею, як і банками, промисловістю, нафтою (!) та й …владою. Угорці забули про автобус «Ікарус», що випускався 14-тисячними партіями на рік, збитковими або малорентабельними стали у них близько мільйона малих підприємств, виробництво сільгосппродукції впало приблизно в 10 разів через невідповідність євростандартам.
Подібні приклади можна приводити щодо багатьох країн. Звичайно, поступово можна перевести (і переводимо!) на євростандарти виробництво і продукцію, котру експортуємо в ЄС. Можна, бо йдеться про відносно невеликі обсяги, приблизно третину експорту і про, власне, сировину. Але нащо було погоджуватись на відмову від використання існуючих стандартів стосовно високотехнологічних виробництв, де якраз і можливе розв’язання перспективних завдань для країни, у першу чергу вирішення жахливої проблеми зайнятості? Без цих виробництв нічого сподіватись на модернізацію промисловості, зростання доходів до бюджету, надання роботи молодим спеціалістам, вирішення питань оборони, соціальної сфери та інш. Це справа винятково національних держав. Балачки про благо від зарубіжних інвестицій, на основі яких буде зроблено «ривок» до світлого майбуття, – казка для команди на «кораблі дурнів». Яка з розвинутих країн вирощуватиме собі конкурентів з нових суб’єктів союзу? Хіба це потрібно пояснювати?
Лише внутрішньою справою держави залишається система праці та її оплати. Це навіть не секторальна проблема, а інтегральна річ, що визначає сутність державного суверенітету. Можна безкінечно обіцяти людям підвищення зарплат, пенсій та інших соціальних виплат, стипендій в тому числі, але без розвитку економіки це залишиться маніпуляцією з інфляційною складовою, яка завжди стимулює лише зростання вартості життя, погіршує його якість. Економіка держави – її опора. Цю азбучну істину доводиться повторювати, бо в нас і далі псевдовчені копатимуться в причинах Руїни після Б.Хмельницького, обґрунтовуватимуть наслідки зовнішніх впливів тепер (найперше, від «руки Москви»). А причина занепаду і тоді, і тепер в нас самих, вона однакова: відсутність економіки, отже бюджету. Проте, більше 300 років для того були вибачливі причини – з’явились лише спроби створити державу, а сьогодні йдеться про знищення дарованої долею держави. І цим знищенням свідомо займається незмінно існуючий режим, що поєднав у собі законодавчу, виконавчу і судову влади, підпорядкував інформаційний простір, до владних інструментів підібрав весь арсенал криміналітету, особливо корупцію.
Не гідні згадок зайвий раз «реформатори» при владі за роки незалежності. Виконуючи чужу волю (і не забуваючи про власну кишеню), вони майже знищили основні галузі економіки. Мертвий індустріальний Київ – найближче тому підтвердження. На його прикладі легко демонструвати всю сучасну систему суспільного життя в Україні. Зовні все гарно: є структури управління, штандарт міста, перерізуються інколи стрічки, запалюються ялинкові вогні… А людина живе щодня в конкретних обставинах, на які влада не впливає. Таксі, «маршрутки», парковка, астрономічна плата за прибирання прибудинкових територій, розпорядження відходами, розміщення хостелів, ритуальні послуги…, – все це в «тіні», з офіційною владою з’єднане корупційними «скрепами», себто «відкатами», хабарами. А над усим – абсурдна забудова, де на першому місці – вигода, про умови життя і майбутнє людей не йдеться. Схоже ніхто і не думав розібратися з балансом розвитку житла та зайнятістю населення, що має бути в основі розвитку міста.Подібне скрізь в країні. Тепер же, прикриваючись «євровибором», режим довершує чорну справу. Адже при зупинці тих, що залишились, нестандартизованих по-європейськи виробництв, втрачаються джерела існування для майже всього населення, всіх його категорій. Через нездатність людей оплачувати життєві потреби погіршаться і без того жахливі умови їх існування, зокрема: відсутність електро–тепло–газо–водо постачання і водовідведення, послуг транспорту та зв’язку, небезпеки розвалу енергосистеми, втрати житла через борги… В п.1 ст.442 Кримінального Кодексу України це визначається як геноцид і передбачає покарання, – позбавлення волі на строк від десяти до п’ятнадцяти років або довічне позбавлення волі. В нашому випадку йдеться про діяння умисні, нав’язуванні владою і тому тим же Кодексом вони класифікуються як злочин. Справа юридичної техніки визначити підозрюваних, що є в приміщеннях адміністрації президента та уряду. Щодо депутатів, котрі захищені імунітетом, але порушили присягу, ратифікувавши дискримінаційні норми, то вони повинні припинити свої повноваження, започаткувавши дострокові вибори. Судове переслідування владців (і окремих депутатів) спонукатиме парламент підготувати виборчий закон, що насправді забезпечить здійснення першої умови демократії – виборчого права. Це окрема тема, проект такий є.
Україна часів незалежності має вже власну історію. Владний режим (а він, повторимо, незмінний) боїться аналізу цієї історії, тому направляє залежні засоби масової інформації на пошуки та засудження вад у попередні часи, створює для того відповідні структури, для прикладу, інститут пам’яті. Вад раніше вистачало, це правда. Але вони не йдуть ні в яке порівняння з діяннями сучасного владного режиму. Він же для збереження свого панівного стану і створеного зла керується відомим принципом «розділяй і владарюй». А зло очевидне. Вдумаймось: 5 сімей володіють 10% ВВП; бізнесмени при владі, що заборонено Конституцією України (ст.ст.78, 98, 117, 141, 146, 150); близько 650, в основному, представників влади ховають крадене в офшорах; майже 90% судових рішень не виконуються; кровопролитні злочини не розслідуються або підмінюються фальшивками: убивства журналістів Гонгадзе, Шеремета, Бузини…, «небесної сотні» і одеської «Хатині», правоохоронців під стінами Верховної Ради України, посадовців і політиків Малева, Кравченка, Чорновола, Семенюк, Чечетова…; теракт щодо «Інтера», замість боротьби з корупцією зводяться рахунки владоможців за правилом – злодій гукає: «Шукай злодія!..».
В незалежній Україні виросло уже нове покоління. Саме йому нав’язується спотворена історія, її героями «призначаються» люди, які нічого не створили для блага держави і народу, котрі самі визнали власну недієздатність. На нове покоління та на створення конфліктів між людьми спрямована хвороблива епідемія перейменувань, маніпулювання мовою, вірою, традиціями, святами. Псевдопартіотизм будується на фарисействі і ненависті до носіїв іншої думки, оцінки, ідеології. І все це – нещире, брехливе, криводушне – освячується владою, а відбувається в час, коли тисячі переважно молодих людей віддали уже своє життя у війні, причини якої, окрім детонатора з боку РФ (як і здача Криму) ще потребують об’єктивного аналізу та донесення до людей правди.
Це станеться обов’язково. Але вже сьогодні, коли впритул наблизилась небезпека втрати державності та розчленування країни, потрібно усвідомити загальну причину біди та знайти застереження катастрофі. Ця причина – система влади, її кримінально-монархічна практика. В основі системи – президент з його «вертикаллю», представники якої здебільше у все меркантильно втручаються і ні за що не відповідають. Система проросла корупцією і кримінальними залежностями, в багатьох місцях не офіційні посадовці чинять владу, а «смотрящие». Ці дві «гілки» фактично об’єднані одним центром, – інститутом президента. Спотворення його функцій розвивалось послідовно під керівництвом Кучми, Ющенка, Януковича. Сьогодні воно набуло ознак завершеності, що підтверджується неконституційним функціонуванням парламенту і уряду (через відсутність коаліції), кадровим блокуванням роботи Рахункової палати, Центральної Виборчої Комісії і Конституційного Суду, тривалими вакансіями Голови Національного банку України, Міністрів АПК, охорони здоров’я, податків…, неконституційністю реформ: адміністративно-територіальної, пенсійної, медичної, судової, чварами між правоохоронними структурами, підпорядкованістю різних гілок влади одній особі.
Звідси очевидною є потреба ліквідації інституту президента. З певністю можна заявляти, що референдум щодо президентства та інших змін до Конституції України (вони опубліковані ще 4 роки тому) був би переконливим своїми результатами, засвідчив би схильність народу до саме європейської моделі управління, здатність його контролювати владу через майнову люстрацію, систематичні вотуми довіри до посадовців.
Наступним кроком (можливо, і під час референдуму) було б проголошення України постійно нейтральною позаблоковою державою, так, як зазначено в Декларації, що стала основою Конституції України. При тому Україна не втратила б жодної можливості співробітництва з ЄС, все залежало б, як і тепер, від нас самих. Але, виробивши нарешті стратегію власного розвитку, ми би зайнялися створенням все-таки економіки держави, розвитку вільного підприємництва, втілили б у життя стратегічні проекти, найперше транспортні, енергетичні, природоохоронні, привабили б зовнішніх інвесторів з далеких і близьких країв. Безперечно, змінений статус країни перевів би у нову площину зміст дипломатичного вирішення проблеми війни і недоторканості територій, дозволив би і світовим гравцям інакше побачити геостратегічну перспективу, бо нинішня, небезпечна для України, ситуація не несе їм ніяких вигод – ні політичних, ні військових, ні економічних.
Саме в контексті зміни системи влади реальними можуть стати самоврядні переваги управління, визначальна роль громад і вищий статус кожного громадянина – те, чого найбільше не вистачає Україні.
Переконаний, в тому єдиний вихід із нинішнього неймовірно критичного і загрозливого стану країни.
Все разом це нагадує суть іншої картини І.Босха з четвертої сторінки обкладинки згаданої книжки. Картині присвоєна назва «Видалення каменя дурості». Сюжет повчальний, його доведеться втілювати, хоч він зовні фантасмагоричний, болісний, бо операція без наркозу робиться в голові пацієнта. Хто він в Україні?
Боюсь, чи не кожен із нас.
О. Мороз
Голова Верховної Ради України
II і V скликань