В епоху розвинутого соціалізму, в пору червневого буяння стою на забутому богом подвір’ї, як блудний син, що хотів би спокутувати свою вину, та не знає як. І думаю.
І думають разом зі мною густющі ясени, що аж темно вкрили стареньку хату. Думає верба над такою ж старою повіткою, що німо кричить мені про страх зустріти негоду розкритою, світить, як докором мені, невшитими латами.
Заросла бузком і жасмином хвіртка, так, що зайти в двір можна, лише зігнувшись.
Закручена за стовбур, звисає з ясена дротина від гойдалки, спогадом про колишній дитячий сміх.
Пахне спогадами від занедбаної пасіки з кількох напів-розвалених вуликів.
Сонце сіло за ліс. Невчасно закувала зозуля, та й схаменулася.
Молодий місяць пише мені своє уявне «Р», дивиться на сусідню зірку (ба ні, скоріше повернувся до неї спиною) і теж думає.
Із-за повітки, із зарослого бадиллям картоплі городу, від погрібника разом із сутінками напливає, бере за горло розпач занедбаності, пустки.
Думаю. Плачу невидимими слізьми, вони капають на дно душі так, що за кожним разом віддаються болем у серці.
Чого ж я думаю? Чому не поспішаю до хати? Може сам собі не признаюся, що боюсь невимовних їхніх запитань. І якби всі вони звелись в одне слово, то це було б слово «Навіщо?».
Позаду роки важенної праці…
Навіщо?
Дитячий гомін, суперечки, тривоги, хвороби…
Навіщо?
Проданий зароблений цукор, с пара чобіт і олія до капусти…
Навіщо?
Горо у самих, у дітей, у онукін…
Навіщо?
Замріяні очі сипів, старовинна і нова пісня, друзі дітей — друзі дому…
Навіщо? Навіщо все це?
Ось стоїть батько (невже це батько?), ухопився двома руками за ціпок, ніяк до електричного світла не може мене пізнати. Пізнає і забуває… Згадує про давнє і дивується, що так швидко смеркає.
Ось мати (мамочко, невже це Ви?), зігнута в двох площинах (вивчила ж нарисної геометрії), з такими розумними і чесними очима, що в них боляче дивитись.
Що сказати мені вам, рідні мої?
Ми — матеріалісти. В бога, ідею ми не віримо. Хіба що в долю.
Не боюся здатися нещирим, вірю, що комунізм буде побудований. Можу сказати про це де завгодно. Вірю, бо це об’єктивний наслідок розвитку. Смертю смерть поправ, росте з зернини стебло, росте колосочок, видзвонюють в ньому золоті зернята, щоб знову замкнути вічне коло.
Розвивалися способи виробництва, йшли до рук палиця, ченіги, важелі, кнопки. Концентрувалося і спеціалізувалося, відбувався все дрібніший розподіл праці. Змінювався базис, змінювалась надбудова.
Тепер я начебто в надбудові. Де ж ви? Якщо в базисі, то ви — його підвалина, наріжний камінь, основа основ.
Ви все уже віддали і віддаєте ще, не знати вже й з чого.
Ви навчили нас чесно робити роботу. Життя ж нас так розмістило, що «робити роботу» стало нам «робити для людей».
Собі ж — нічого. Нічого й батькам.
Живуть собі вони в хатині, побудованій дідом сімдесят років тому. Жоден архітектор у світі не змії би зараз пояснити, на чому ж тримається ця споруда. Мабуть, теж на спогадах, густо розвішаних у давніх фотографіях.
Серце не хоче сприймати, а розум доходи ти до висновку, що причини мого розпачу десь-то об’єктивні. У період «отрицания» батьки опинилися в корені стебла, коли зерно вже зібране, підготоване до нового засіву, а стерня жде плуга. Жива стерня…
Вірю в прекрасне майбутнє. Доживу до нього, чи ні — то інша справа. Однак благаю до суспільства: за віддані роки тобі, за забутих заради тебе сім’ю і батьків не забудь мене в ту пору, коли я пізнаватиму і не зможу пізнати.
А ще сподіваюсь, що щось від мене, від моїх рук і мого серця примусить (подібно теперішньому мені) думати моїх дітей. Чи зеленітимуть над ними ясени, чи дивитимуться вони зверху на каштани, бачити їх (подібно теперішньому мені) за сльозами вони навряд чи зможуть.
Братику-місяцю, освіти цю хатинку, освіти в ній вимазану мамою долівку, щоб не зачепився старий батько, добираючись до відра з водою.
Подруго-кринице, відгортай пісочок із своїх джерел, щоб вистачило чистої води напитися, умитися, освятити Землю, на якій стоять Батьки, як Правда, як Совість, як Пам’ять.
І нині, і завше, і навіки віків…